ВОРОННЯ В СУДДІВСЬКИХ МАНТІЯХ

Кандидат сільськогосподарських наук Галатовича все своє життя віддав виведенню морозостійких, великоплідних сортів ягід з розтягнутими термінами плодоношення. Адже зараз, коли наші «деформатори» майже вщент знищили колись могутнє сільське господарство України, для одноосібників найвигіднішим є саме ягідництво, що вимагає набагато менше капітальних вкладень, ніж садівництво. Адже сад вимагає не тільки витрат на саджанці і добрива, а й на щільну огорожу від зайців, що обгризають кору молодих дерев і гублять їх. Сад дає пристойний урожай тільки на 7-8 рік. Ягідник плодоносить вже з другого-третього року, а термін окупностї його близько 4 років.
Ще за Радянського Союзу Галатович дістав в Білоруському НДІ садівництва елітні саджанці смородини, ожини, малини. Чверть століття трудився над ними і вивів власні сорти, здатні плодоносити з раннього літа до пізньої осені. Звичайно, кожен кущ плодоносить всього тиждень-другий, але він підбирав сорти так, що смородина та й інші ягоди починали плодоносити на початку червня, а закінчували в жовтні. Тобто, у нього широкий спектр сортів ягід від ранніх до пізньостиглих.
Здавалося б, подвижницька робота на благо людей, на честь своєї країни, повинна приносити якщо не гроші, то хоч би шану. На жаль, де завгодно, тільки не в Україні. У радянські часи його таврували ганьбою за порушення наукових канонів. Адже тоді все було суворо регламентовано. Якщо партія поставила завдання вирощувати сорти ягід, призначені для машинного збирання, то так повинно і бути. Ягоди повинні бути тонкошкірими, легко обсипатися при струсі куща. А у Галатовича більшість сортів складали ягоди, які потрібно зривати руками. Кетяги висять і не обсипаються з куща. Та й шкірка на деяких була товстою. За порушення канонів і суперечки з партійним начальством він в ті часи навіть не тільки з партії вилетів, а й у в’язницю потрапив. Тільки та в’язниця так і не зробила з нього слухняного раба-виконавця. Як був, так і залишився творцем.
Розвалився Радянський Союз, відкрився шлях приватній ініціативі. Здавалося б, тепер Україну вкриють ягідники Галатовича. На жаль, справи пішли ще гірше, ніж при радянській владі. Для плодорозсадника потрібна ділянка землі. За її оренду потрібно платити. За добрива потрібно платити. За посадку саджанців потрібно платити. Звичайно, саджанці вирощуються не тільки для подальшої селекції. Дев’яносто відсотків їх можна реалізувати. Але біда Галатовича в тому, що він не їздить зі своїми саджанцями по базарах, не продає за готівку, яку неможливо врахувати, отже, і оподаткувати. Він відпускає саджанці фермерам за безготівку. Кожен фермер має свій розум. Не перекаже грошей, поки не збере перший врожай. А от  податки потрібно платити відразу ж, за фактом відпустки товару. А кредити, узяті в банку для оплати оренди і всіх робіт, потрібно повертати тієї ж осені. Забрав банк у нього заставу: легковичок, вантажівку, потім його квартиру і квартиру дружини. Микалися вони з дружиною, знімаючи кут то там, то тут. З травня по листопад жили в курені на ділянці плодорозсадника. Нарешті, запросили його в технікум Львівського держагроуніверситету в Новосілках. Дали місце під плодорозсадник, місце на кафедрі, студентів. Здавалося б, нарешті з’явилися всі умови для плідної роботи. Є земля, є студенти. Твори!
На жаль, все закінчилося приватизацією його плодорозсадника з наданням йому ролі найнятого робітника. Творець перетворився на батрака! Його ідею створення на базі Новосільського технікуму Міжнародного інституту ягідництва, підтриману керівництвом відповідних НДІ Білорусії, Росії і Молдови, висміяли і відкинули.
І тут до нього приїхав підприємець з села Стрілки, що зовсім поруч, – півгодини їзди від Львова. Узяв у нього кілька десятків тисяч саджанців, запросив до себе в Стрілки. Приїхав Євгеній Максимович до нього в гості. Подивилися село. Вибрали за околицею села старий, розвалений будинок, в якому вже з десять років ніхто не жив, але при якому була чудова ділянка для плодорозсадника. Насилу знайшли старого господаря тієї руїни. Зняв у нього Галатович той будиночок за чверть своєї пенсії. Ударили по руках. Ранньою весною покинув він той плодорозсадник в Новосілках, що перетворився на ягідник. Позрізав тільки посадочний матеріал зі своїх сортових кущів і посадив його на своїй присадибній ділянці в Стрілках. Крутився на тій ділянці від зорі до зорі. Витрачав всю свою пенсію і пенсію дружини на добрива. Став сам схожий на Чахлика Невмирущого, але таки підняв ту покинуту землю. А потім його плодорозсадник дав перші ягоди. Такі, яких ні в кого ще не було. Їздив з ними до Києва, Мінська, Москви. Показував фахівцям. Врахувавши невдалий досвід з організацією Міжнародного інституту ягідництва, зарубаного необхідністю узгоджень в численних бюрократичних інстанціях, загорівся ідеєю створення Міжнародної академії ягідництва. Ідею підтримали і погодилися стати членами Академії вчені не тільки України, але й Білорусі, Росії, Канади, Ізраїлю. Здавалося, щастя знов повернулося до Галатовича.
Але не тут-то було. Помер господар будиночка. Цілий рік Галатович не знав, кому тепер платити за житло. Але минулої осені приїхав якийсь молодик. Покрутився біля будинка, який Галатович капітально відремонтував, полазив по плодорозсаднику. Коли Галатович, здивований таким вторгненням, запитав, хто він такий і що йому треба, відповів, що він родич господаря будинку. У дитинстві він влітку приїжджав сюди на шашлики. Ось і тепер він забирає цей будинок під дачу, а влітку в саду робитиме шашлики. Адже найсмачніші шашлики виходять саме на вугіллі від плодових дерев. Вигнав Євгеній Максимович нахабу, а той у відповідь, пообіцяв вигнати його.
У січні заїхав до мене Галатович. Радісно потираючи руки, заявив, що нарешті він стане законним господарем будинку і свого плодорозсадника. Той молодик подав до суду на виселення. Галатович знає закон. Документально підтверджено, що в садибі понад 10 років ніхто не жив. Цей молодик навіть спадкоємцем діда не є. Спадкоємець – його тітка. Живе він у Львові. Приїжджає в село, справді, тільки на шашлики. Ні він, ні тітка в цьому будинку ніколи не жили, цього діда ніколи матеріально не підтримували, тобто ніяких прав на цей будинок не мають, на відміну від Галатовича, який тут жив і справно платив за помешкання, на що у нього є документи. Суддя переносить і переносить слухання у справі. А це, вважав Галатович, вірна ознака того, що позивач не має шансів на виграш.
Я сказав Євгенію Максимовичу, що суддя переносить справу не тому, що у позивача немає шансів, а тому, що чекає, хто запропонує більше. Галатович у відповідь тільки розсміявся. Заявив, що це в радянські часи судді діяли так, як їм подзвонять зверху. Тепер суддя ні від кого не залежить і змушений вирішувати справу згідно із законом.
Нагадав я йому про те, як мені зондеркоманда з Пенсійного фонду у 2004 році нарахувала наукову пенсію 92 гривні при мінімальній пенсії 240 гривень, і як суддя Надія Крайник, незважаючи на документальне підтвердження фактів фальсифікацій ПФУ даних про мій науковий стаж і махінації з коефіцієнтами перерахунків, відмовила в позові. Мало того, коли я в наступний раз прийшов до неї з позовом на ЖЕК, що відмовлявся укладати зі мною договір на обслуговування з вказівкою наданих послуг, замість розгляду позову мене чекав її зустрічний позов за те, що я сфотографував, з яким презирливим виразом на обличчі вона розглядає справу.
Апеляційний суд залишив в силі її рішення про відмову в позові до ПФУ. Верховний суд через два роки прислав цидулку про відмову в розгляді справи, оскільки я, мовляв, не додав документа про звільнення від сплати судового мита (подається не у ВС, а першу інстанцію). При цьом цей документ я повинен був вислати за день до отримання мною листа з ВСУ! Між іншим, на другий день після отримання з Європейського суду підтвердження про те, що моя скарга прийнята до розгляду, я почав отримувати пенсію на порядок вищу!
Галатович тільки розсміявся. Заявив, що я судився з Державою в особі Пенсійного фонду, а він судиться із звичайним сільським жлобом, правда з вищою освітою, але який законів не знає!
Днями Галатович знов заїхав до мене, щоб надіслати електронну пошту до Мінська, Кишинева і Таганрога з питань, пов’язаних з Академією. Запитав я його, як справа з судом щодо будинку. Він не втримався: «За радянських часів суддями командувала партія. Тепер ними командують гроші. Суддя винесла ухвалу – виселити. Це серед зими! Це при документальному підтвердженні того, що будинок і ділянка при ньому десять років були безгоспними!». Що ж, вже завтра приїдуть до Галатовича судовий виконавець з братками-міліціянтами і викинуть на сніг речі, заберуть плодорозсадник...
Мої предки створювали Україну. Невже таку Україну? Адже не тільки садівника Галатовича виганяють з його вимученого десятиліттями плодорозсадника заради шашликів на природі. З десяток судів міст, віддалених від Львова, та й Львівські накладали і нині знову накладають арешти на рахунки єдиного в Західній Україні крупного парникового господарства «Провесінь». Нищать його на догоду якоїсь київської забудовної фірми! А скільки судів віддавали рейдерам наші унікальні підприємства і НДІ в Києві, Дніпропетровську, Донецьку!
Український президент грізно махає пальчиком. Юля звертається до співгромадян з проханням не виконувати незаконних рішень суддів. Депутати виступають з полум’яними промовами, рвуть на собі сорочки, вимагаючи виконання вигідних і невиконання невигідних ним рішень судів. А в Україні балом керує не Закон, а Капітал!
Ми не вибороли Незалежність. Не була Україна полем битви за неї. Але над Україною літає-кружляє вороння в суддівських мантіях. Передвісники смерті…
Володимир СИРОТЕНКО (ВЕРБИЦЬКИЙ)
м.Львів