Гімн України: чий копірайт? Рядки «Ще не вмерли України ні слава, ні воля» написав... не Павло Чубинський

Гімн України: чий копірайт?

Рядки «Ще не вмерли України ні слава, ні воля» написав... не Павло Чубинський

В редакцію прийшов лист:

Шановні колеги з часопису «2000»!

Щойно ВР прийняла закон про Державний Гімн, як сказано, на мелодію Вербицького, слова Чубинського. Невже ж академіки-історики з ВР не знали, що канонічні рядки «Ще не вмерли України ні слава, ні воля» написав не Павло Чубинський, а його юний побратим — 19-річний племінник Чернігівського губернатора кн. Голіцина — Микола Вербицький-Антіох? Може, й знають, але вважають ці знання приватизованими. Тому й висилаю вам останню главу зі своєї ненадрукованої книжки «Невідомий вам Тарас Шевченко». На жаль, про авторство «Ще не вмерли України» Миколи Вербицького сказано лише в альманасі «Вік» у 1901 р. та в «Українській музі». З сучасних видань — лише в довіднику «Відомі діячі культури, пов'язані з Чернігівщиною» Д. П. Калібаба написав: «Вербицький Микола Андрійович, псевдонім Миколайчик, Білокопитний (1843—1909 рр.) — письменник і педагог, автор поем «Невільник», «Веснянка», «Написів з мистецького життя», учитель М. К. Заньковецької, співавтор гімну «Ще не вмерла Україна». Народився і довгі роки жив у Чернігові. Похований на Болдиній горі». От і все. Таке довге і гірке життя уклалось у кілька рядків.

З повагою Володимир СИРОТЕНКО (Вербицький).

Незнаний Тарас Шевченко

Вже більше десяти років лунає над нами буремна мелодія «Ще не вмерла Україна». Та не ми повернули нашій державі гімн. 9 березня 1990 року в Києві, біля пам'ятника Кобзареві вперше пролунала вона могутньо і вільно. Та пісня прозвучала двічі. При цьому різнились і слова, й мелодія. Незмінним лише залишався перший куплет та приспів:

«Ще не вмерли України ні слава, ні воля.

Ще нам, браття українці, усміхнеться доля,

Згинуть наші вороженьки, мов роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!

Душу й тіло ми положим

За нашу свободу.

І покажем, що ми, браття,

Козацького роду!»

Бо то зустрілись дві притоки однієї ріки. Зустрілась «Ще не вмерли України» — «українська марсельєза» на музику Лисенка і «Ще не вмерла Україна» — Гімн УНР на музику Вербицького. Марсельєзу виконав хор кубанських козаків, а Гімн УНР — хор канадських українців. Так діаспора повернула нам Душу.

Діаспора, а не ми тією весною озвучили наш нинішній гімн. Скільки ще знадобилось, щоб ми його затвердили! Історії ж створення Гімну, мабуть, не знаємо й досі. Адже говоримо, що слова його написав Павло Чубинський. Багато чого для України зробив Чубинський. Та от в гімні йому належить лише правка та приспів. Перший куплет написав Микола Вербицький-Антіох, дворянин з діда-прадіда, 19-річний студент Петербурзького університету, учасник Петербурзької, Київської та Чернігівської громад. Разом з ним пісню писав 21-річний студент Київського університету св. Володимира уроджений шляхтич Тадей Рильський, один з лідерів Київської громади. Обидва вони в 1861 році в пам'ять про Шевченка відмовились від дворянства і всіх пов'язаних з цим привілеїв. А 23річний викладач Київського жіночого пансіону сестер Ленц, правнук запорозького козака Павло Чубинський керував ними, виправляв створене хлопцями так, щоб можна було співати без загрози потрапити за це в буцегарню, створив приспів, та вважати його єдиним творцем гімну не варто. Це вже зробив колись Пантелеймон Куліш, щоб уславити померлого колегу по міністерству шляхів сполучень, дійсного статського радника Павла Чубинського... Та чи знаєте ви про те, що «Ще не вмерла Україна» стала гімном завдяки тому, що під рядками вірша стояв підпис Тараса Шевченка?

Перед тим, як викласти історію нашого Державного Гімну, розповім трохи про себе. Щоб зрозуміли, звідки мені відомо те, чого не знають штатні літературознавці-дослідники.

Мені не пощастило з дитинством. Не виповнилось і року, як разом з заручниками фашисти розстріляли мою матусю. Батько з війни привіз мачуху, і в його сім'ї я виявився зайвим. Сім'ю мені замінила бабуся Євгенія Львівна Вербицька-Кулішева, дочка прийомного сина Пантелеймона Куліша (після того, як їх пасербиця (племінниця дружини) вийшла заміж, він усиновив молодшого сина старшого брата Миколи), невістка автора слів «Ще не вмерли України...» Миколи Вербицького-Антіоха. У неї теж, крім мене, не було нікого. Дочку розстріляли фашисти. Син — Євген Вербицький зник десь у ГУЛАЗІ у 1951. Бували ми часто у таких же вдів-сестер Вербицьких — Віри (чоловіка якої поета-символіста, автора першого перекладу «Інтернаціоналу» Миколу Вороного і сина, дитячого письменника Марка Вороного знищили у тридцяті, та й вона відсиділа свою колимську «п'ятірку» за рідних) і Мусі, дружини художника Ракова, який так і не повернувся до неї і п'ятьох дітей з Колими. Ні, він не загинув. Просто, чоловіком був їй там, на засланні. На волі для сім'ї в його житті місця не знайшлося...

От серед цих тоді ще не дуже й старих бабусь пройшло моє дитинство. Пройшло в розповідях про людей з нашого роду та їхніх друзів і близьких. Про Віктора Забілу, братів Білозерських, Іллю Дорошенка, Опанаса Марковича, Пантелеймона Куліша, Рашевських, Глібова і нарешті про самого Тараса Шевченка, з яким Вербицький був у останні місяці життя. А потім були вечори у її родичів по чоловіку бабусь Голіциних, що мешкали поряд у кам'яниці з колонами. І альбомчик їхньої матусі в сап'янових обкладинках з віршем «Ще не вмерли України» і їх запевнення, що саме в цій кімнаті за цим фортепіано молоді хлопці-студенти писали цей твір. А потім були відрядження по всьому Союзу. І де б не бував, від Калінінграда до Магадана і від Баку до Архангельська, всюди в залах стародруків центральних бібліотек розшукував сліди свого роду.

Отож за родовими переказами, перевіреними літературними пошуками в основних книгозбірнях Союзу, і розповім вам історію створення гімну.

Починається наш Гімн таки з Тараса Шевченка. Микола Вербицький-Антіох, син секретаря Чернігівської губернської управи, в 16 років вступив до Київського університету св. Володимира, за свої сатиричні віршики і організацію самвидавівської газети «Помийниця» на прохання ректора був переведений батьком у Петербург «для охолодження». Привіз його батько й поселив у будинку архітектора Штакеншнейдера, де вже мешкали студенти його далеких родичів — Іван Рашевський та Павло Чубинський. Невдовзі там зупинився і Опанас Маркович, що повернувся з-за кордону. А зовсім поруч, у будинку Академії мистецтв, мешкав Шевченко. Не один вечір вони провели разом. Миколка, музичний талант якого відзначав сам Михайло Глінка, сідав за фортепіано, а Опанас Маркович заводив своїм прекрасним баритоном, йому завжди підспівував Тарас Григорович, хоча вже втратив голос.

Опанас Маркович упросив Тараса привести хлопців на вечірки «Основи», які фактично були зібраннями Петербурзької громади. На жаль, ні Куліш, ні Костомаров не залишили письмових спогадів про ті вечірки. Доводиться цитувати спогади Логвина Пантелєєва:

«В гостиной на диване за столом обыкновенно усаживался Шевченко, Костомаров и ни на шаг от них не отходивший Кулиш... к тому же на вечерах бывало немало выдающихся писателей-малороссов, например, Афанасьев-Чужбинский, Стороженко, Гуртовский и другие. Помню, заметив одного довольно плотного господина, я спросил: «Кто это?» — «Муж Марка Вовчка», — получил в ответ таким тоном, что больше сказать о нем нечего. Он, впрочем, был замешан в деле Кирилло-Мефодиевского общества. Я тогда очень мало обращал внимания на физиономии, но лицо Шевченко положительно увлекло меня. На близком расстоянии он выглядел очень схожим, как изображен на литографическом портрете Мюллера: лицо коричневого оттенка, носило явные следы многого пережитого, в том числе и той болезни, которая в последние годы преждевременно ускорила его жизненный конец...»

Та недовго тривало те спілкування з Кобзарем. Зломлений тугою за Батьківщиною, до якої вже назавжди була закрита дорога, та зрадою коханої, він тяжко захворів серцем і невдовзі помер. Друзі брали участь і в похованні Шевченка, і в благочинних вечорах в його пам'ять. Тільки зразу уточню: ніхто не забороняв похорону нашого Апостола. Ніхто не репресував студентів за участь у ньому. Заворушення спричинило зовсім інше. Та щоб самому не перебріхувати події, краще процитую з книги споминів Логвина Пантелєєва (мова оригіналу):

«Они совпали во времени — панихида в католическом соборе по пяти убитым в Варшаве при подавлении манифестации 13 февраля 1861 и похороны Шевченко... когда для нас, русских, совершенно неожиданно раздалось пение польского гимна и все поляки в одно мгновение пали на колени и со слезами на глазах присоединились к пению гимна... Сразу вслед за панихидой состоялись похороны Шевченко... польская корпорация в полном составе проводила Шевченко на кладбище. Там Хорошевский от имени поляков сказал на польском языке очень умное и теплое слово, оно потом было напечатано в «Основе»...

По поводу панихиды началось следствие, что предполагало привлечь к ответственности только польских студентов. Русские студенты постановили собрать в следственную комиссию листы с подписями в доказательство, что и они были на панихиде. Попечитель И. Д. Делянов застал студента А. Штакеншнайдера с листками и потребовал отдать их или оставить университет. Собралась сходка, главную роль играли князь Нехлюдов и Чубинский, уладившие конфликт...»

Та згодом конфлікт переріс у студентські заворушення, і всі вищі учбові заклади Петербурга та Москви були закриті. Організатори заворушень були або забриті в москалі, або переведені до Казанського університету. Миколу Вербицького, як і його земляків, відправили додому, до того ж в 111-му відділенні вже лежав донос про те, що він насмілився перекласти «Єщє польська не згінела» українською мовою...

Лише через рік Миколу Вербицького викликали в Петербург, щоб вирішити питання про відновлення у студентах. З цього приводу й зібралась вечірка (було це у серпні 1842). Головне, що на ній були присутніми і Микола з побратимом Павлом, і їхні найближчі друзі Тадей Рильський (уже відомий як поет Максим Чорний) з приятелем Павлином Свєнціцьким (відомий як український поет Павло Свій), своїх приятелів-сербів привели Павло Житецький та Іван Навроцький.

Вечірка як вечірка. Їли, пили, співали, згадували. Згадав і Чубинський про похорони Шевченка, про ту панахиду, коли пролунав польський гімн. Були тут і сестри Голіцини, і дівчата з пансіону Ленц, вони попросили присутніх поляків проспівати гімн. За фортепіано сів Вербицький, а Рильський та Свєнціцький заспівали. Коли ж вони скінчили, Микола став тихо наспівувати свій переклад: «Мати Польща не загине, доки ми живемо». Тут Павло Чубинський замість похвали сказав Миколі, що чим перекладати чужу пісню, краще написати таку ж свою, он скільки вже часу Володимир Антонович просить громадівців створити пісню на кшталт «Марсельєзи».

Микола, який славився імпровізаціями, не став комизитись і тут же, під той же мотив, заспівав:

«Ще не вмерли України ні слава,

ні воля,

Ще нам, браття молодії,

усміхнеться доля.

Ще розвіє чорні хмари, і біля віконця

Ми в своїй вкраїнській хаті

діждемося сонця.

Спогадаймо ж тяжкий час, лихую

годину,

Й тих, що вміли боронить рідну

Україну — Наливайко і Павлюк, і Тарас Трясило

Із могили кличуть нас на святеє

діло...»

Тадею Рильському і Павлину Свєнціцькому, родичів яких від немовлят до старих вирізав Павло Бут (Павлюк), не сподобалась згадка про нього, і Тадей Рильський, що так і не відійшов від фортепіано, заспівав свій варіант:

«...Згинуть наші вороженьки, мов роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило

Із могили нас зовуть на святеє діло.

Спогадаймо ж славну смерть лицарів козацтва,

Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва.

Ой, Богдане-Зіновію, п'яний наш гетьмане,

Защо віддав Україну москалям поганим?

Щоб вернути її честь, ляжем головами,

Наречемось України вірними синами»...

Тут уже не витримав правник Чубинський, який відчув небезпеку виконання таких слів. Він відсторонив поляків від фортепіано і запропонував свій, помірний варіант:

Гей, Богдане-Зіновію, необачний сину,

Нащо віддав на поталу неньку-Україну?

Щоб вернути її честь, станем куренями,

Наречемось України вірними синами!»

Здається, пісню було закінчено. Щоправда, далеко їй було до «Марсельєзи», та зіркові хвилини такі ж, як і самі зірки...

Знову пішли спогади, виконали нові пісні Віктора Забіли та Леоніда Глібова. Та от сербські студенти заспівали свій гімн, де приспівом були слова: «Серце біє і крев ліє за нашу свободу»...

— «Та це ж саме те, чого нам не вистачало», — схопився Павлусь Чубинський і заспівав свої безсмертні рядки:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І покажем, що ми, браття, козацького роду!

Гей-о-гей же, браття милі, нумо братися за діло,

Гей-о-гей, пора вставати, пора волю здобувати!»

От тепер пісня була закінчена. Всі записали собі її слова. Свій примірник Тадей Рильський віддав побратиму Володимиру Антоновичу. Коли через кілька тижнів повернувся до Києва з етнографічної експедиції по селах Микола Лисенко, Антонович доручив йому покласти на музику слова нової пісні. Вже через тиждень нова «українська марсельєза» полетіла по Лівобережжю. Полетіла, як гімн громади.

А от гімном України пісня стала на Правоберіжжі завдяки тому, що її приписували Шевченку. А сталось це так. Свій екземпляр Вербицький віддав Пантелеймону Кулішу. Той поклявся надрукувати пісню, та чого вартою була клятва, якщо «Основи» (не без вини Куліша) припинили існування. Куліш поїхав лікувати нерви до Італії. По дорозі зупинився у Львові. Старовинне місто, його люди так сподобались Кулішу, що він, скупердяй з дитинства, пообіцяв літератору Ксенофонту Климковичу ненадруковані вірші Шевченка з архіву «Основи». Переправив він вірші з уже знайомим нам Павлином Свєнціцьким, який після придушення польського повстання емігрував до Львова. Та чи Куліш, чи сам Свєнціцький зробили так, що разом із «Заповітом», «Мені однаково», «М.Костомарову» було передано й «Ще не вмерли України».

В журналі «Мета» №4 за 1863 рік усі ці вірші були надруковані. Відкривався журнал текстом «Ще не вмерли...», за яким йшли інші вірші Шевченка.

Це число журналу катехит Перемишльської семінарії о. Юстин Желехівський відвіз своєму побратимові, млинівському священику Михайлу Вербицькому.

Отець Вербицький фанатично любив Шевченка, мріяв покласти на музику всі його вірші. Отже, отримавши журнал, він через тиждень поклав на музику всі чотири вірші. Вже в грудні, на зібранні громади Перемишльської семінарії, пролунала вперше «Ще не вмерла Україна». Ректору так сподобалась пісня, що він рекомендував семінаристам поширювати її серед прочан, а о. Вербицького попрохав зробити з солоспіву хорал. І вже на свято Івана Хрестителя перед багатотисячним натовпом перемишльців пролунала ця мелодія у виконанні зведеного хору. Присутньому на святі єпископу Полянському, засновнику першого українського театру у Львові (тепер там «Народний дім», що з тих часів так і не ремонтувався), так сподобався хорал, що при відкритті українського театру у Львові 25 грудня 1864 року постановкою оперети Карла Гейнца «Запорожці» він звелів режисеру вставити в дію виконання «Ще не вмерло Запоріжжя». На другий день після вистави «Ще не вмерла Україна» співав увесь Львів. Вся Галичина вважала, що слова пісні написав Тарас Шевченко. Тому й стала ця пісня гімном спочатку Західної України, а потім УНР. А «Марсельєзу Громади», написану студентами, незабаром забули...

А як же склалась доля трьох студентів, авторів тексту «Ще не вмерла»?

Я не маю морального права писати про Тадея Рильського, батька нашого уславленого поета. Скажу лише одне — ніколи він не був бідняком.

Його батько був одним з найбагатших шляхтичів на Житомирщині. Тадей і Йосип відмовились від всіх шляхетних привілеїв, але батьків маєток успадкували. Молодший брат Тадея був ровесником Миколи Вербицького, його побратимом. Та от у 1861 році, після участі в перепохованні Шевченка, він захворів пропасницею і швидко помер...

Через цю трагічну ранню смерть так і не перевели його брата Тадея до Казанського університету за заклики до бунту та читання при похованні Кобзаря в Каневі його «Заповіту»... Вислали в батьківський маєток. Тут Тадей організував школу для селян, запросив кращих учителів з Києва, сам викладав. Відомий він і як економіст-аграрій. Та про все це писали і ще напишуть дослідники життя і творчості Максима Рильського, його нащадки...

Зовсім інакше склалась доля Павла Чубинського. Батько його ніколи не був бідним хуторянином. Він справді мав хутір під Борисполем, крім цього, у нього були ще землі на Полтавщині та Чернігівщині. А щодо родового маєтку, то його реконструкція у 80-і роки обійшлась Чубинському у 30 тисяч, та і того було замало. Ремонт так і не закінчили... Павло Платонович помер 1885 від апоплексичного удару.

Хочу розвінчати ще один міф. Ніхто Чубинського за вірш «Ще не вмерла» не репресував. Через участь у тій вечірці вихованок пансіону в нього виник конфлікт з засновниками учбового закладу. Щоб уникнути безглуздих сварок, Павло організовує самочинну етнографічну експедицію по селах Київщини і Слобожанщини. От через цю експедицію в нього й почалися неприємності. Спочатку полтавський губернатор пише київському:.. «Чубинський старався збудити уми селян оманливими напучуваннями щодо їхніх прав на землю та, не маючи в тому успіху, став доводити їм незаконність військового постою і неправильність виплати приварку для нижніх чинів...»

Перебуваючи на Чернігівщині, в Остерському повіті, Павло переконав вдову-поміщицю О. І. Ремерс подарувати своїм колишнім кріпакам по десятині на душу. (Якщо згадати, що сім'ї тоді на селі були по 12—18 чоловік, то отримали вони більше, ніж сьогодні має власної землі фермер). Після цього випадку Павлусь нажив собі могутнього ворога в особі майбутнього столичного градоначальника Трепова, який ініціював доноси на Павла сусідів-поміщиків. Вони донесли, що під час заворушень у Золотоніському повіті Павло розповсюджував відозву «Усім добрим людям», яку сам і склав. От за цю відозву й заарештували Чубинського. На щастя, головою слідчої комісії був родич Миколи Вербицького кн. Олексій Голіцин, який повідомив шефа жандармів кн. Долгорукого про вердикт щодо Чубинського: «...хотя фактически не доказано, чтобы Чубинский во время своих путешествий возбуждал крестьян к каким-либо противуправительственным стремлениям, но тем не менее дозволение продолжать подобные выходки, по мнению комиссии, может иметь вредное влияние на умы простолюдинов, посему имея в виду, что составление упомянутого выше воззвания приписывается Чубинскому, комиссия предлагает выслать его на жилье в один из уездных городов Архангельской губернии под надзор полиции...»

Якщо ви думаєте, що це було суворим покаранням, то помиляєтесь — кн. Голіцин не карав, а рятував Павла від Трепова та інших недоброзичливців. Процитую статтю А.Н.Попова «Чубинский на Севере» («Архан. губерн. вед-ти», №3 за 1914 рік): «...Прибыв в Архангельск 24 ноября 1862 г. он явился к тогдашнему архангельскому губернатору Николаю Константиновичу Арандаренко, своему крестному отцу, и вскоре подал прошение о предоставлении ему должности пинежского судебного следователя, заявляя, что он как окончивший юрфак со степенью кандидата может справиться с особенностями судебного следователя...»

Де ще ви бачили, щоб політичного висланця зробили слідчим!

Та недовго Павлусь мерз у тій Пінезі. Через кілька місяців губернатор забрав його до себе порученцем з особливо важливих справ. Одночасно Павло завідує публічною бібліотекою, виконує обов'язки секретаря губернського статкомітету, редагує «Губернські відомості». Та йому й цього мало. Він розробляє проект поліпшення економічного становища в губернії. За дорученням Російського географічного товариства вивчає хлібне виробництво й льонарство, торгівлю на російській Півночі... Він пише в одному з листів: «Сім років трудився на Півночі для російської науки та уряду. Не буду перераховувати моїх праць, але вони показали, наскільки я цікавився населенням великоруських та фінських племен. Поза етнографією я торкнувся всіх галузей економічного становища народу, і мої нотатки з цих питань слугували поштовхом для багатьох нововведень губернаторів...»

Саме те заслання зробило його уславленим академіком. Та й закінчилось воно якось дивно. Ніхто заслання не відміняв, але весною 1869 року по рекомендації голови географічного товариства — Семенова-Тян-Шанського він очолює експедицію в Південно-Західний край, після якої залишається в Києві, створює предтечу нашої академії наук — Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Аби згадати все, що він зробив під час перебування на посту секретаря того відділку, не вистачить газетної шпальти.

Та знову він нажив у Києві могутніх ворогів — редактора газети «Киевлянин» професора та відомого по Кирило-Мефодіївському братству Михайла Юзефовича. Останній надіслав до Петербурга доповідну записку, в якій наголошував на тому, що розбійницькі зграї, які з'являються в краї, — «не что иное, как начало зарождающейся в умах гайдамаччины».

Зупиняючись на історії Південно-Західного відділення РГТ, він підкреслював, що завдяки Чубинському воно носить яскравий українофільський характер, а саме:

1) відкрито нову книгарню під фірмою М. Левченка та Л. Ільницького, де продається література українською мовою;

2) перекладено твори М. Гоголя та інших російських письменників українською мовою;

3) в одній з київських друкарень влаштовано технічні засоби для українського друку;

4) проведено перепис населення з тенденційною метою збільшити «кількість українського елементу за рахунок цифри других російських племен».

Юзефович наголошував на необхідності ліквідації Південно-Західного відділу РГТ, лякаючи тим, що доки Драгоманов та Чубинський будуть тут, ніякі заходи влади не зупинять руху, що виник і розвивається з їхньої ініціативи.

За цим доносом Юзефовича цар наказав у 1875 році створити спеціальну комісію на чолі з обер-прокурором Синоду графом Д. А. Толстим, яка повинна була виробити ефективні методи боротьби з українофільством. До цієї комісії включили й Юзефовича. Саме наслідком діяльності цієї комісії став знаменитий Емський указ від 18.05.76, який проголошував:

1. Не допускать ввоза в пределы империи,без особого на то разрешения Главного управления по делам печати, каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границей на малорусском наречии.

2. Печатание и издание в империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь:

а) исторических документов и памятников;

б) произведений изящной словесности; но с тем, чтобы при печатании исторических памятников, безусловно, удерживалось правописание подлинников; а в произведениях изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания, и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрению рукописей в Главном управлении по делам печати.

3. Воспретить также различные сценические представления и чтения на малороссийском наречии, а равно и печатание на нем текстов к музыкальным нотам.»

Виконуючи цей указ, ліквідували Південно-Західний відділ РГТ, закрили газету «Громади» — «Киевский телеграф», звільнили з університету М. Драгоманова. Чубинський залишився без державної служби. Добре, хоч старий приятель, адмірал Посьєт забрав його до себе в Міністерство шляхів сполучень у Петербург і доручив зайнятись організацією залізничних училищ. (Чи знають наші птушники, що своїм існуванням вони забов'язані Павлу Чубинському?) За свою працю 8.12.1877 «Высочайшим приказом по Министерству путей сообщения, за отличие по службе произведен в коллежские советники, а Указом Правительственного Сената от 3 марта 1878 г за № 997 произведен в действительные статские советники, со старшинством от 8.12.1877». Якщо згадати, що цей титул дорівнював генеральському званню, то важко казати, що царат гнітив Павла Платоновича. Іще одне. Про його хворобу. У січні 1879 його оглянув сам Боткін і поставив діагноз: «гнездовое страдание черепного мозга с полупараличем правой половины тела, которое обостряется от умственных занятий, выражаясь почти потерею речи и ухудшением движений...» Якщо пригадуєте, цим же страждав і Володимир Ульянов-Ленін...

На клопотання адмірала Посьєта Чубинському дали дозвіл проживати у всіх губерніях Малоросії, за винятком Києва (не забувайте, що Російській імперії в Україні тоді належала тільки Малоросія). Згодом друзі Чубинського допомогли отримати дозвіл на проживання і в Києві. Та тут йому було аж надто незатишно, він же був паралізований, прикутий до ліжка і не дуже це було до ладу, коли в сусідній кімнаті збираються друзі-громадівці, а ти приєднатись до них не можеш і тільки дивишся через непричинені двері...

Помер Павло Платонович на своєму хуторі під Борисполем 14.01.1885. Через місце його поховання в Борисполі в роки війни проклали протитанковий рів, отож сучасна могила символічна...

Не залишилось могили і в його побратима, автора рядків «Ще не вмерли України ні слава, ні воля» Миколи Вербицького. Коли в 1922 році розстрілювали його сина, учасника льодового походу Лавра Корнілова, білого офіцера Миколу Миколайовича Вербицького, конфіскували не тільки майно, а й випотрошили могилу батька — шукали цінності.

Він народився 13 лютого 1843 в заможній сім'ї старшого секретаря Чернігівської губернської управи. Мати — княжна Софія Голіцина була сестрою майбутнього чернігівського губернатора кн. Сергія Павловича Голіцина. Батько — старший секретар губернської управи, син героя визвольної війни з Наполеоном, що успадкував від батька войовничий та трохи жорсткий характер. Зі слів Миколи Вербицького, він «тщательно заботился о воспитании сына, при помощи ременной треххвостки внушал ему правила нравственности». Історія вчить, що у жорстких лідерів діти вже не здатні бути лідерами. Так сталося й з Миколою. Попри всі свої таланти і здібності він завжди ховався у чиїйсь тіні, ніколи не був першим.

Переломним у житті Миколи став 1851 рік. З Орловського заслання до Чернігова приїхав Опанас Маркович. В Орлі він працював старшим секретарем губернської управи, отож першими, кому нанесли візит Марковичі, були Вербицькі. Вони зразу сподобались один одному — величезний, схожий на ведмедя-лісовика, Опанас і стрункий, худорлявий, як ласка, Андрій Вербицький. Вони стали друзями з тієї першої зустрічі.

Отож кожної вільної хвилинки біг Миколка до редакції «Чернігівських губернських відомостей», де священнодійствував Опанас Маркович. Саме там, у редакції, читаючи рукописи матеріалів, надісланих в газету, Микола виявив, що й сам може писати не гірше. Сам став збирати народні пісні й оповідки, сам почав писати вірші. Та ті його перші твори опублікував уже не Опанас Маркович, а родич Вербицьких Микола Білозерський.

Відкрийте книжечку Дорошенка: «Покажчик нової української літератури Росії за 1797—1897 рік». На 3-й сторінці під №94 (109): «Н. Вербицкий-Антиохов. Поезії. Черниговские губернские ведомости»

1. 1853 г. №15 «Міщанка»

2. 1853 №27 «Могила»

3. 1853 № 27 «Пісня майданчиків»

4. 1853 №42 «Іванова пісня»

Це друг сім'ї Опанас Маркович, від'їжджаючи з Чернігова, доручив своєму правонаступнику на посаді редактора ЧГВ Миколі Білозерському надрукувати Миколині вірші... А йому було лише 10...

Через ті вірші довелось перевестись до Полтавської гімназії.

На Полтавщині Микола познайомився і потоваришував на все життя з братом Старицького — Миколою Лисенком...

Та після гімназії брати вступили до Харківського університету, а Микола — до Київського. От як переповідає його спомини побратим Іван Рашевський (відомий художник): «В университет св. Владимира он поступил шестнадцати лет и с благовением смотрел на жрецов науки, излагающих, как то делал профессор Деллен, римскую литературу и древности на латинском языке, то восторгался до обожания громкими и красивыми фразами профессора Силина, то с недоумением, доходящим до головной боли, старался вникнуть в непроглядную тьму философии проф. Гогоцкого. Но скоро юноша убедился, что профессора только пугают своей ученостью. Когда он слушал лекции профессора Стиавровского о великом переселении народов, где изъяснялось, что — «гунны были, так сказать, народ северный и ели, изволите видеть, сырое мясо. Они клали его на спину лошади, садились, так сказать на него верхом и мясо, сдавленное, так сказать, сжатое, изволите видеть, стиснутое под ляжками, под бедрами, так сказать, под гунскими, получало особый вкус». Или же сразу уразумевал, как профессор Гогоцкий, приставив перст ко лбу, изъяснял: «Ничто есть ничто, но оно перестает быть таковым, потому мы будем подниматься к высотам явления...» и решил — нет, брат, шалишь, не надуешь!..»

В університеті разом з побратимом — Йосипом Рильським він засновує рукописну газету «Помийниця» в якій нещадно висміює всіх і вся. Через це «ректор попрохав батька забрати чадо і перевести до Петербурга. Андрій Миколайович сам колись учився в Петербурзькому університеті, там тепер викладали і його колишні однокашники. Тож відвіз у 1860 році старший Вербицький своє чадо до столиці. Поселив у приятеля тієї буремної юності — архітектора Штакеншнейдера, який мав добрячу кам'яницю якраз поряд з Академією мистецтв, де тоді мешкав Шевченко. В квартирі, яку виділили Миколі у Штакеншнейдерів, уже жили студенти — його земляки Іван Рашевський та Павло Чубинський. Частенько до Опанаса приходив на «келих чаю» сам Тарас Григорович. Співали разом, а потім смакували знаменитими настоянками Миколиного родича Віктора Забіли... На Новий рік та різдвяні канікули студенти поїхали до Павла на Бориспільщину. Павло запросив до себе в гості й старого приятеля Миколу Лисенка. Хлопці допомагали збирати йому народні пісні. Після тих канікул Микола Лисенко встиг випустити велику їх збірку...

А потім було повернення у Петербург. Саме святкували проголошення царського указу про відміну кріпосного права. Його затьмарила смерть Шевченка.