Володимир Сиротенко (Вербицький)

Двом прекрасним жінкам –

Берегині пам'яті  Шевченка

^{http://i004.radikal.ru/0711/8a/da542b9745e9.jpg}

Зінаїді Тархан-Березі

І Валькірії  Майдану

^{http://i030.radikal.ru/0711/9f/ab856e180427.jpg}

Емілії Подляшецькій

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

НЕЗНАЙОМИЙ  ВАМ

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

І ЙОГО  ДРУЗІ- АРИСТОКРАТИ

ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ

 СИРОТЕНКО (ВЕРБИЦЬКИЙ)

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

ПО РОЗПОВІДЯМ

МОЇХ ПРЕДКІВ

ВСТУП

.

Мені пощастило  і не пощастило з Дитинством. Народився я в квітні проклятого 1941. Ще задовго до мого народження, батька, викладача історії Чернігівського педінституту забрали до армії. Служив він поряд з Черніговом, але з пологового будинку мене забирав не він, а бабуся  з дідусем. Власне кажучи, цей дідусьhttp://i020.radikal.ru/0711/67/4e78c5cced6d.jpg був мені не рідним. Рідного – Миколу Вербицького http://i006.radikal.ru/0711/6a/dcf30add3073.jpg учасника Льодового походу Лавра Корнілова, комісованого з Білої Гвардії по хворобі, розстріляли разом із  заручниками у 1922, коли студент-єврей з eсерів застрелив якогось великого жида з ВЧК, що приїхав до Чернігова з інспекцією...

 Почалася війна. Батько з військом пішов спочатку на Захід http://i017.radikal.ru/0711/b1/e1cac4990d3c.jpg, а потім відступав на Схід. До міста увійшли фашисти. Сказати по правді, до нас вони віднеслися більш ніж добре. Начальником управи вони поставили колишнього дідового товариша по службі і нам повернули прабатьківський будинок в центрі міста, та ще і компенсували цінності, реквізовані в 1922. На жаль, нашу сім'ю переслідувала зла доля.  Не виповнилося мені і року, як разом із заручниками, фашистські прислужники з Волинського січового| куреня розстріляли мою http://i035.radikal.ru/0711/fc/6024baf64946.jpg. матір-студентку. Їй тоді сказали, що бачили батька в Яцевському концтаборі. Не був він в полоні. Навіть схожих в тому таборі не було. Але якраз, коли там мама намагалася знайти батька, щоб забрати додому (німці тоді відпускали полонених| на поруки родичам) на табір налетіли партизани. Поліцаї поховалися і всі, хто хотів, пішли з партизанами. Про це показувалося в знаменитому колись серіалі «Обратной дороги нет». Але ледь партизани пішли, як  повилізали зі схоронів поліцаї-січовики| | і постріляли всіх свідків, у тому числі і мою маму. Правда, гестапівці знайшли таки трьох, що вижили. Дізналися від них всю правду. Кожен п'ятий з  січовиків був розстріляний перед строєм за несанкціонований розстріл мирного населення. Мама ж так і залишилася вічно юною. http://i009.radikal.ru/0712/53/1d411c960705.jpg

Задовго перед наступом наші почали бомбардування Чернігів „по площам”. При одному такому бомбардуванні скалка бомби потрапила мені в голову. Я втратив багато крові. На щастя у нас знімав дві кімнати (вітальню і спальню) хірург, штурмбанфюрер| CC Іоганн Міллер. Він не тільки мене прооперував, але і перелив свою кров. Ось із-за цього випадку нам і довелося  після визволення тікати подалі від НКВД в глухе лісництво на  Вінничині. . Дідусь влаштувався там лісоінженером|. У тому лісництві  було  всього чотири-п'ять будиночків. Окрім нас там ховалося сімейство Левицьких, ( колишніх діячів ЗУНР). Я дружив  з їх малюками, погодком| Вітею, ровесником Юрком http://i037.radikal.ru/0711/e4/a3b4a5590df0.jpg і старшим на 3 роки Борею. Бабуся всіх нас вчила читати і писати. І не по . чому-небудь вчила, а по букварю самого Шевченка http://i015.radikal.ru/0711/26/eb96bf6c592d.jpg, який захопила разом із збірками віршів Кольцова і Ахматової. Так, з Шевченком, починалося моє навчання.

В кінці травня 1948 дідуся замучили лісовики. Прив'язали колючим дротом до могутнього дуба, а на спині вирізали двоглавого орла (він, як і перший чоловік бабусі, служив в Білій Гвардії). Після його похоронів на Гущинському кладовищі http://i037.radikal.ru/0711/aa/19b070d68a79.jpg, ми повернулися до батьківського Чернігова. Бабуся зняла кут у зовиці на Ліськовиці, а мене забрав батько в свою викладацьку квартиру на П'яти кутах. Батько з тієї війни привіз http://i035.radikal.ru/0711/dd/5daee1b8da82.jpg мачуху. В його Сім'ї я відчував себе зайвим. До того ж  мачуха і бабуся-мама «не зійшлися характером». Тож бабуся до батька і на поріг не ступала. Зі мною вона бачилася тільки, коли приходила в гості до сусідів батька - Цитовичів. Цей будинок, власне, до революції належав їм. Але потім їх ущільнили, а в  1938 обидва брати Цитовичі отримали десятку невідомо за що. У Чернігові залишилася дочка старшого – Єлизавета Вікторівна. Їй виділили балкон-веранду в цій рідній домівці. Зробили  з цієї вузехінької|, але довгої  веранди, кімнату. З 1948 вони жили там учотирьох. Дідусь Ілля, вуйко Вітя,  Єлизавета Вікторівна і їх дочка Віта http://i017.radikal.ru/0711/3d/1b74337959d8.jpg. , старша мене на декілька років. Вони доводилися бабусі якимись родичами, так що вона регулярно ходила до них і я  завжди стирчав у сусідів. Після Колими брати були на подив тихими, і лише Віта щебетала за всіх. На іменини або  православні свята вони щільно завішували ковдрою двері. Включали на повну потужність тарілку-репродуктор, що висів над дверима. Щоб не було чутно, що робиться в кімнаті. Ні, вони не згадували Колиму, не згадували життя до Рад. Власне кажучи, їм того життя, коли їх батько був директором   банку, дісталось всього  2-3 року. Потім гуркнув жовтневий переворот і батька, і банк  «пустили у росход». Вони обидва примудрились вивчитися при Радах. Вуйко Вітя був навіть редактором радіокомітету. Але прийшов 38 і відправив їх на Колиму. Ось і згадували вони дитинство 20-х  і юність 30-х. В розпал тих вечірок вуйко Ілля брав в руки гітару, а вуйко Вітя хрипким басом співав українські народні пісні, які я у них тільки і чув. Була серед тих народних пісень і «Ще не вмерли України|». Вуйко Вітя говорив, що ця народна пісня на слова самого   Шевченка. Бабуся ж завжди при цьому  якось загадково посміхалася.

Але в 1952 мій дядько, Євген http://i029.radikal.ru/0711/b8/0fd7022dbf4b.jpg Вербицький, заніс в Львівське видавництво свій перший роман. Написав він  про три Харківські оточення, які йому довелося пережити. Це був його перший і останній роман. Прямо з видавництва його забрали, і більше ніхто його не бачив. Куди б не зверталася бабуся, звідусіль отримувала відповідь: «Даних немає». Відразу після арешту дядька, Чернігівське МГБУ провело обшуки у всіх Вербицьких і їхніх родичів. Пам'ятаю, як шмонали| батькову квартиру. Він тоді був в інституті. Мачуха з посірілим обличчям заклякла біля стіни і лише дивилася, як переривають ліжко і шафи, перегортають по сторінці сотні  книжок, привезених батьком з війни. Ось за ті старовинні фоліанти, які він привіз з Німеччини; за артефакт - книгу Святого Августина, яку йому колись подарував семінарист Карел Войтилла, і загрожувало звинувачення в мародерстві. На щастя для батька, він перед війною читав лекції офіцерам Яцевського концтабору. Тепер деякі з них стали високими чинами в МГБУ. Ось і порадили йому терміново втекти з України. Він перейшов викладачем в Калузький педінститут і забрав з собою сім’ю. Я не схотів їхати до чужої північної Калуги і утік до бабусі. Поки він не виїхав, ховалися у її знайомих. Коли все заспокоїлося, бабуся вирішила, що знімати кут в рідній домівці безглуздо. Відсудила собі дві кімнати. Звичайно, після цього відношення з Кулішами, які і до цього були прохолодними, стали на межі холодної війни. Всі вечори ми проводили у Вербицьких

До цих пір пам'ятаю ті  вечори за величезним столом з пузатим мідним самоваром в центрі і тарілкою, на якою горою громадилися блакитні  шматки колотого рафінаду. Бабуся Віра поважно наливала із заварювального чайника коричневий  запашний напій, а бабуся Ната весело додавала в чашки окріп. Потім всі по черзі брали по шматочку рафінаду і у прикуску статечно пили той божественний чай, запашений травневим медом і різнотрав'ям. Пили і згадували свою юність, своїх розстріляних чоловіків та близьких. Але більше всього говорили про предків. Адже метою цих вечірок було донести до нас, дітей, пам'ять про колись могутній рід Вербицьких-Антіохів- Білозерських- Голіциних- Дорошенко- Забіл- Марковичів- Рашевських.http://i038.radikal.ru/0712/f4/eb59f382071e.jpg Взагалі-то бабуся теж повинна була б розповідати про свого знаменитого діда  – Пантелеймона Куліша. http://i007.radikal.ru/0712/db/b004863eb912.jpg Але її до нього возили єдиний раз в житті. Їй тоді було всього 6 рочків. Здався він їй страшенно високим і страшенно злим. Отже не любила  вона про нього говорити, як втім, і її брати і сестри. http://i048.radikal.ru/0712/db/e0c29096d9a9.jpg Ним він теж запам'ятався старим маразматиком, що уявив себе вище за всіх і навіть, Шевченка. Шевченко ж для чернігівців завжди був Богом. Отже ні про Куліша, ні про зрадливого чоловіка бабусі Віри,  поета Миколу  Вороного, http://i008.radikal.ru/0712/7a/6d4fcdfec811.jpg не прийнято було згадувати. Говорили тільки про Шевченка і наших предків, його друзів.